Генрі Форд

Генрі Форд (30 липня 1863 — 7 квітня 1947) — Американський інженер, промисловець, винахідник. Один із засновників автомобільної промисловості США, засновник “Форд мотор компані” (Ford Motor Company), організатор поточно-конвеєрного виробництва.

Генрі Форд народився 30 липня 1863 року в родині мічиганського фермера, емігранта з Ірландії. Батько був незадоволений ним, вважаючи ледарем, — син поводився як принц, випадково потрапивши на ферму. Все, що йому веліли, Генрі робив з небажанням. Він ненавидів курей і корів, терпіти не міг молока. «Уже в ранній юності я думав, що багато чого можна робити інакше — яким-небудь іншим способом». Наприклад, він, Генрі, щоранку повинен підніматися по крутих сходах, несучи цебра з водою. Навіщо робити це щодня, якщо можна всього-на-всього прокласти під землею два метри водопровідних труб?

Коли синові виповнилося дванадцять, батько подарував йому кишеньковий годинник. Той не стерпів — піддяг викруткою кришку, і його очам відкрилося щось чудесне. Частини механізму взаємодіяли між собою, одне коліща рухало інше, кожний гвинтик тут був важливий. Розібравши і зібравши годинник, хлопчик довго міркував. Що є світ, як не один великий механізм? Один рух породжується іншим, все має свої важелі. Щоб добитися успіху, треба тільки знати, на які важелі натискати. Генрі швидко навчився ремонтувати годинники і якийсь час навіть підробляв, об’їжджаючи околишні ферми й беручи в ремонт хронометри, що зупинилися. Другим потрясінням стала зустріч із локомобілем. Генрі з батьком верталися на возі з міста, коли їм зустрілася величезна самохідна машина. Обігнавши віз і злякавши коней, шипляче чудовисько промчалося повз. У цей момент Генрі віддав би пів життя, щоб бути там, у кабінці шофера.

Генрі ФордВ 15 років Форд залишив заняття в школі й вночі пішки, нікому нічого не сказавши, пішов у Детройт: він нізащо не стане фермером, як того бажає батько.

На заводі, куди він влаштувався, робили вагони для конки. Тут він довго не протримався. Форду досить було тільки доторкнутися до зламаного механізму, щоб зрозуміти, у чому несправність. Обдарованому новачкові стали заздрити інші робітники. Вони робили все, щоб вижити вискочку із заводу, і це їм вдалося – Форд був звільнений. Пізніше Генрі влаштувався на суднобудівний завод братів Флауер. А ночами він підробляв лагодженням годинників, щоб було чим платити за кімнату.

А Вільям Форд тим часом вирішив зробити останню спробу повернути сина до фермерської справи: запропонував 40 акрів землі з умовою, що той більше ніколи у своєму житті не вимовить слово «машина». Зненацька Генрі відповів згодою. Батько залишився задоволений, син теж. Легковірний Вільям і не підозрював, що син просто дурить його. Для Генрі цей випадок послужив уроком: прагнеш стати королем — будь готовий збрехати.

Незабаром Генрі Форд задумав одружитися. Клара Брайант була молодше його на три роки. Вони познайомилися на сільських танцях. Форд був блискучим танцюристом і вразив дівчину тим, що показав їй свої кишенькові годинники й заявив, що зробив їхній сам. Їх зв’язувало багато чого — також як і Генрі, Клара народилася в родині фермера, не гребувала ніякою роботою. Батьки дівчини — люди набожні й строгі, звичайно, не віддали б її за парубка без гроша за душею, без землі та будинку. Побудувавши нашвидку на своїй ділянці затишний будиночок, Генрі поселився в ньому з молодою дружиною. Через багато років автомобільний монарх скаже: «Моя дружина вірила в мій успіх ще міцніше, ніж я. Такою вона була завжди». Клара могла годинами слухати міркування чоловіка про ідею створення саморушного екіпажа. Протягом довгого сімейного життя вона завжди вміла зберігати елегантний баланс — цікавилася справами чоловіка, але ніколи не втручалася в них.
Час ішов. І одного разу Форд-старший виявив затишний будиночок молодят покинутим — Генрі із Кларою несподівано переїхали в Детройт, де Форд поступив працювати в електричну компанію інженером.

У листопаді 1893 року Клара подарувала Форду сина. Хлопчика назвали Едсел.
У тому ж році в сараї за двоквартирним будинком, де він жив із дружиною Кларою, Форд закінчив будівництво свого першого експериментального автомобіля. Винахідник пропрацював дві доби без відпочинку та сну і о другій годині ночі 4 червня прийшов повідомити свою дружину, що машина готова й він зараз збирається її випробувати. Названий «Квадрициклом», що й важить усього п’ятсот фунтів, автомобіль пересувався на чотирьох велосипедних шинах.

І в тому ж 1893 року Форд стає головним інженером Едісонівської компанії, що спеціалізувався на освітленні Детройта, а потім – в 1899 році – головним інженером Детройтської автомобільної компанії. Але через якийсь час там стали помічати, що Форд усі свої розумові і фізичні сили витрачає на бензиновий візок, а зовсім не на роботу в офісі. Генрі запропонували зайняти керівну посаду з умовою, що він кине свій винахід. Форд коливався. Доводи розуму були такі: родину треба утримувати, заощаджень немає — все пішло на будівлю візка. Клара, бачачи його коливання, сказала, що, як би Генрі не зробив, вона схвалить його рішення . Звільнившись, Форд прийнявся «продавати себе». Він шукав заможних компаньйонів, адже в самого Генрі грошей, як таких, не було, і у своєму новому підприємстві він відводив собі роль постачальника ідей. Але ідеї ці купувати ніхто не хотів. Зрештою, після того, як Генрі прокотив одного бізнесмена-детройтца на своєму візку зі скаженою швидкістю, він дав згоду попрацювати з винахідником. «Детройт Автомобайл Компані» проіснувала недовго. «На автомобілі не було попиту, як не буває його ні на один новий товар. Я покинув свій пост, вирішивши більше ніколи не займати залежного положення», — згадував Форд. І знову почалася «торгівля ідеями», пошук компаньйонів. Відмови сипалися на нього як з рогу достатку, з однієї контори його ледве не вивели силою. Нарешті, в 1903 році була зареєстрована «Форд Мотор Компані». Генрі став головним керуючим. Будучи сам механіком-самоучкою, Форд охоче наймав таких же самородків на завод: «Фахівці так розумні й досвідчені, що в точності знають, чому не можна зробити того-то й того-то, вони скрізь бачать межі й перешкоди. Якби я хотів знищити конкурентів, то надав би їм полчища фахівців». Автомобільний король так і не навчився за все своє життя читати креслення: інженери просто робили для боса дерев’яний макет і віддавали йому на розсуд.

В 1905 фінансові партнери Форда не погодилися з його наміром випускати дешеві автомобілі, тому що попитом користувалися дорогі моделі, власник основного пакета акцій Олександр Малколмсон продав свою частку Форду, після чого Генрі Форд став власником контрольного пакета і президентом компанії (він був президентом компанії в 1905 — 1919 і в 1943 — 1945).

Справжнім тріумфом Форда стало впровадження моделі “Т”, що означало зміну всіх орієнтирів у концепції автомобілебудування. Він створював її як скульптор, відтинаючи все зайве, створював не розкішну іграшку для обраних, а доступний за ціною товар для тисяч і тисяч “середніх американців”. Успіх перевершив всі очікування. За роки виробництва моделі “Т” було продано понад 15 млн. штук автомобілів, які легко завоювали споживчий ринок.

Масове виробництво зажадало стандартизації й уніфікації всіх технологічних процесів. “Терор машини” – так Форд характеризував впроваджену ним систему керування. Чітка система контролю та планування, конвеєрне виробництво, безперервні технологічні ланцюжки – усе це сприяло тому, що імперія Форда працювала в режимі автомата.

Форд першим установив на своїх підприємствах мінімальний рівень заробітної плати і 8-годинний робочий день. Однак, ідучи на поліпшення соціального стану працюючих, Форд віддавав перевагу робити це винятково за власною ініціативою. Тому надалі він завзято ігнорував тиск профспілок, що зрештою привело до затяжного конфлікту з ними в 1937-1941 рр. На його заводах було створена соціологічна служба з штатом 60 чоловік, що в той час було великим новаторством.

Форд був буквально помішаний на дієті та здоровому способі життя, захоплювався історією американської культури. Однак його суспільна діяльність, круїз миру під час першої світової війни, спроба стати сенатором – носила переважно скандальний характер.

Увірувавши у власну геніальність, Форд почав втрачати гнучкість і чуття новатора. В 30-і роки відбулися серйозні зміни в споживчому попиті, а Форд, відданий своїй колишній концепції, їх не врахував. У результаті провідні позиції в автомобілебудуванні довелося поступитися іншій великій компанії – “Дженерал моторз”.

У вересні 1945 року Форд передав керівництво компанією (до цього, що формально належала його єдиному синові Едселю) своєму онукові й тезці Генрі Форду 2 і відійшов від справ. Через 2 роки – 7 квітня 1947 року – у віці 83 років Форд помер.

Білл Гейтс

Білл Гейтс (Вільям Генрі Гейтс III) – видатний бізнесмен, комп’ютерний магнат, засновник і власник корпорації Microsoft. Він любить машини, моторні човни, гру в покер і бридж.
Він азартний у роботі до маніакальності, і пристрасть до змагання захоплює його більше грошей. Він ніколи не їв вдома, тому що не хотів гаяти час на готування їжі.

Білл Гейтс народився 28 жовтня 1955 року в Сіетлі, штат Вашингтон, США. Його прадід був мером, дід – віце-президентом національного банку, батько – відомим адвокатом.
У дитинстві Білл був болісно соромливий і нетовариський, його не цікавили ігри однолітків, що природно викликало занепокоєння батьків — кажуть, вони навіть водили його до фахівців. Досвідчений психолог, що перевіряв хлопчика, побачив за беззахисністю сильний характер і сказав його матері, що змінити сина вона не зможе. Єдиний вихід – пристосуватися їй самій.

В одинадцять років Гейтс жагуче бажав виграти поїздку в ресторан «Сіетл Спейс Нідл», яка була призом в організованому місцевим пастором конкурсі. Для цього треба було вивчити «Нагорну проповідь», яка містила в собі три глави Євангелія від Матфея. Згідно з біографами, Гейтс виклав проповідь бездоганно. Пізніше він скаже: «Я можу зробити все, до чого прикладу свій інтелект». За словами Эн Стефенс, вчительки із середньої школи, Гейтс одного разу дослівно відтворив трьохсторінковий монолог з п’єси Джеймса Фарбера, пробігши його очима один раз.

Незважаючи на унікальні здібності в математиці й логіці, Білл Гейтс не проявляв лідерських якостей, властивих його батькам. Вони й припустити не могли, що їх син стане справжньою “акулою” світового бізнесу.

Допитливий і тямущий, Білл нудьгував у звичайній початковій школі. Батьки зрозуміли, що здібностям їх сина відповідає тільки привілейована освіта, і перевели його в приватну школу Лейксайд.

Уже через рік Білл створив першу комп’ютерну програму. В 15 років він написав програму дляБілл Гейтс регулювання вуличного руху і заробив на цьому проекті 20000 доларів. А в 17 він одержав пропозицію на написання програмного пакета по розподілу енергії Боневільської греблі.

Слідуючи сімейній традиції, в 1973 році Білл Гейтс вступив у Гарвард вчитися на адвоката, але він був все ще такий же замкнений і нетовариський, що абсолютно не підходило для обраної професії. Він рідко відвідував студентські вечірки, за винятком тих, що проходили в його близького друга Стіва Балмера, який у майбутньому стане президентом Microsoft. Навчання йшло своїм ходом, але азарту він не почував. Він залишався помішаним на комп’ютерах «блідим юнаком з палаючим поглядом».

Старий приятель Пол Ален переконував його, що треба б відкрити власну фірму програмного забезпечення, але Білл не зважувався кинути навчання. Все змінилося, коли Ален на шляху до друга купив січневий номер журналу «Популярна електроніка» за 1975 рік. Там на обкладинці була картинка «Альтаіра-8800», першого комп’ютера для масового користування. З журналом у руках він увірвався до Білла: друзі зрозуміли, що їм представився шанс. Ринок домашніх комп’ютерів народжувався на очах, і напередодні прийдешнього буму терміново було потрібно програмне забезпечення для цих домашніх машин. Гейтс відразу подзвонив в MITS, компанію, що створила «Альтаір», і сказав, що в них з Полом є BASIC, мова програмування, яку можна використовувати на цьому комп’ютері. Вони блефували – у них у той момент не було нічого. MITS зацікавилася пропозицією, і Гейтсу з Аленом довелося в скаженому темпі працювати, створюючи програмний код і перевіряючи його на інших комп’ютерах.
Вони вперше доторкнулися до «Альтаїра» у день презентації свого BASIC. За всіма законами, блеф повинен був закінчитися невдачею. Але комп’ютер сприйняв програму як рідну, і MITS відразу захотіла купити права на неї. Саме в цей день, по переконанню Гейтса, з’явився ринок «софта», комп’ютерного програмного забезпечення. Народилася компанія Micro-Soft (дефіс вони забрали пізніше), куди Білл і Пол найняли на роботу своїх шкільних друзів.

Перші п’ять замовників Microsoft збанкротували, але хлопці не зневірялися і в 1979 році повернулися в Сіетл. У тому році Білл Гейтс був відрахований з університету за прогули та неуспішність, але цей факт не сильно засмутив горе-студента, оскільки йому поступила пропозиція від IBM створити операційну систему для першого у світі персонального комп’ютера.

Білл Гейтс придбав систему QDOS (Quick and Dirty Operating System) за $50.000, змінив назву на MS-DOS і продав ліцензію IBM. Виручені гроші дозволили Microsoft працювати протягом декількох років. Презентація нового комп’ютера IBM із програмним забезпеченням Microsoft створила справжню сенсацію на ринку. Багато компаній почали звертатися до Microsoft за ліцензією. Microsoft продовжував захоплювати світовий ринок, випустивши програми Microsoft Word і Microsoft Excel. Завдяки компанії Corbis, що входила в корпорацію Microsoft, Білл Гейтс одержав величезну фото-картотеку Бетмана та інших фотографів. Фотографії використовувалися для розсилання в електронному виді.

В 1986 році акції Microsoft уперше продавалися на біржі, і Білл Гейтс відразу став казковим багатієм. Гігабайти перетворилися в мільярди доларів. Навчаючись у Гарварді, він самовпевнено сказав одному професорові, що стане мільйонером у тридцять років. Насправді він став мільярдером – у тридцять один рік.

Наступного року Microsoft представила на ринку першу версію Windows, і вже в 1993 році загальний обсяг продаж Windows за місяць перевищив один мільйон. В 1995 році з’явилися Windows95, і за два тижні було продано сім мільйонів копій.

Програмне забезпечення Microsoft стало настільки широко використовуваним, що компанія потрапила в поле зору американського антимонопольного комітету, який кілька раз намагався ініціювати справу по примусовому дробленню монополії Білла Гейтса.

Білл Гейтс, сама багата людина у світі, був, мабуть, і самим завидним нареченим. Але в 1994 році він одружився на Мелінді Френч, менеджерові Microsoft, від якої в нього народилося троє дітей. Цікаво, що відповідно до заповіту Гейтса, кожний з його трьох дітей одержує тільки $10 млн., решта — у благодійний фонд.

Джон Рокфеллер

Джон Рокфеллер (1839-1937) — американський підприємець і мультимільйонер, людина, чиє ім’я стало символом заможності. Він був працьовитим, цілеспрямованим і набожним, за що партнери прозвали його «дияволом».

Дружини робітників лякали нимм дітей: “Не плач, а то тебе забере Рокфеллер”. Парадокс полягав у тому, що найбільш багата людина у світі пишалася своєю бездоганною мораллю.

Джон Дейвісон Рокфеллер народився 8 липня 1839 року в штаті Нью-Йорк. Його вихованням займалася в основному матір, затята баптистка. “Вона й священик із дитячих років вселяли мені, що треба працювати та заощаджувати”, — згадував потім Рокфеллер. Заняття “бізнесом” було частиною сімейного виховання. Ще в ранньому дитинстві Джон купував фунт цукерок, ділив його на маленькі купки і з націнкою розпродавав власним сестрам. У сім років він продавав вирощених ним індиків сусідам, а зароблені на цьому $50 позичив сусідові під 7% річних.

Джон Рокфеллер“Це був дуже тихий хлопчик, — через багато років згадував один з городян, — він завжди думав”. З боку Джон виглядав неуважним: здавалося, що дитина весь час б’ється над якоюсь нерозв’язною проблемою. Враження було оманним — хлопчик відрізнявся сильною пам’яттю, мертвою хваткою та непохитним спокоєм: граючи в шашки, він мучив партнерів, по півгодини думаючи над кожним ходом. Суворе, обтягнуте сухою шкірою лице Джона Девісона Рокфеллера і його позбавлені хлоп’ячого блиску очі по-справжньому лякали навколишніх.

Мало хто знав іншу, людську сторону його натури. Властиві людям почуття Джон Девісон Рокфеллер сховав у саму далеку кишеню і застебнув її на всі ґудзики. А тим часом він був чутливим хлопчиком: коли вмерла його сестра, Джон втік на задній двір, кинувся на землю і так пролежав цілий день. Та й коли подорослішав, Рокфеллер не став таким чудовиськом, яким його зображували: якось він запитав про однокласницю, яка йому колись подобалася (усього лише подобалася — він був високоморальним юнаком); довідавшись, що вона овдовіла й бідує, власник “Стандарт ойл” відразу призначив їй пенсію. Судити про те, який він був насправді, майже неможливо: всі думки, всі почуття, всі бажання Рокфеллер підкорив одній великій меті — обов’язково розбагатіти

Школу Рокфеллер так і не закінчив. В 16 років, маючи за плечима тримісячні курси бухгалтера, він почав шукати роботу в Клівленді, де тоді жила його родина. Через шість тижнів пошуків він влаштувався на місце помічника бухгалтера в торговельну компанію “Хьюітт і Таттл” (Hewitt and Tuttle). Спочатку йому платили $17 на місяць, а потім — $25. Одержуючи їх, Джон відчував почуття провини, знаходячи винагороду надмірно завищеною. Щоб не витрачати даремно ні цента, ощадливий Рокфеллер з першої зарплати купив маленьку бухгалтерську книгу, куди записував усі свої витрати, і дбайливо зберігав її все життя. Але ця була його перша й остання наймана робота. В 18 років Джон Рокфеллер став молодшим партнером комерсанта Моріса Кларка.

Стати на ноги новій компанії допомогла громадянська війна в США 1861-1865 років. Воюючі армії щедро платили за необхідні речі, і партнери поставляли їм борошно, свинину та сіль. До кінця війни в штаті Пенсільванія, недалеко від Клівленда, відкрили поклади нафти, і місто виявилося в центрі нафтової лихоманки. До 1864 року Кларк і Рокфеллер вже щосили займалися пенсільванською нафтою. Ще через рік Рокфеллер вирішив зосередитися тільки на нафтовому бізнесі, однак Кларк був проти. Тоді за $72 500 Джон викупив у партнера його частку і з головою поринув у нафту.

В 1870 році він створив «Стандард ойл». Разом із другом і партнером по бізнесу Генрі Флаглером він став збирати розрізнені нафтовидобувні й нафтопереробні підприємства в єдиний потужний нафтовий трест. Конкуренти не могли йому протистояти, Рокфеллер поставив їх перед вибором: об’єднання з ним, або руйнування. Якщо переконання не діяли, у хід ішли самі брудні методи. Наприклад, Standard Oil знижувала ціни на локальному ринку конкурента, змушуючи того працювати в збиток. Або ж Рокфеллер домагався припинення поставок нафти непокірливим переробникам. Для цього використовувалися підставні фірми, які в дійсності були частиною групи Standard Oil. Багато переробників навіть не догадувалися, що місцеві суперники, що тиснуть на них, насправді були частиною зростаючої імперії Рокфеллера.

Для успіху таких операцій вони трималися в найсуворішому секреті. Агенти Standard Oil обмінювалися з головною компанією зашифрованими депешами. Навіть відвідувачі керівництва Standard Oil не повинні були бачити один одного. Компанія використовувала розгалужену систему промислового шпигунства для збору відомостей про конкурентів і стан ринку. У картотеці Standard Oil були відомості практично про кожного покупця нафти в країні, про використання кожного бареля, проданого незалежними дилерами, і навіть дані про те, де купує гас кожний бакалійник від острова Мен до Каліфорнії.

До 1879 року “загарбницька війна” була фактично кінчена. Standard Oil контролювала 90% нафтопереробних потужностей у США. Сам Рокфеллер зустрів цю перемогу безпристрасно — як очевидну неминучість.

В 1890 році був прийнятий антитрестовий Закон Шермана, спрямований на боротьбу з монополіями. До 1911 року Рокфеллеру і його партнерам вдавалося обходити цей закон, однак потім «Стандард ойл» була розділена на тридцять чотири компанії (практично всі сьогоднішні великі американські нафтовидобувні компанії ведуть відлік своєї історії від «Стандард ойл»).

Рокфеллер був одружений на Лоре Селестіні Спелман, з якою познайомився, ще будучи студентом. Набожна, як і її чоловік, учителька Лора Спелман разом з тим мала практичний склад розуму. Рокфеллер якось помітив: «Без її порад я б так і залишився бідняком».
Біографи пишуть, що Рокфеллер щосили привчав дітей до праці, скромності та невибагливості. Джон створив вдома своєрідний макет ринкової економіки: він призначив дочку Лауру “директором” і велів дітям вести докладні бухгалтерські книги. Кожна дитина одержувала кілька центів за вбиту муху, за заточення олівця, за годину занять музикою, за день утримання від цукерок. У кожного з дітей була своя грядка в городі, де праця по збиранню бур’янів також мала свою ціну. Зате за запізнення до сніданку маленьких Рокфеллерів штрафували.

В 1917 році особистий стан Джона Дейвісона Рокфеллера оцінювалося в суму від $900 млн до $1 млрд, що становило 2,5% від тодішнього ВВП Сполучених Штатів. У сучасному еквіваленті Рокфеллер володів приблизно $150 млрд. Дотепер він залишається найбагатшою людиною у світі. До кінця життя Рокфеллер крім часток у кожній з 32 “дочок” Standard Oil володів 16 залізничними й шістьма сталеливарними компаніями, дев’ятьма банками, шістьма пароплавствами, дев’ятьма ріелторскими фірмами та трьома апельсиновими садами. Володіння Standard Oil в 1903 році охоплювали близько 400 підприємств, 90 тис. миль трубопроводів, 10 тис. залізничних цистерн, 60 океанських танкерів, 150 річкових пароплавів. Компанія транспортувала й переробляла більш 80% нафти, що добувалася в США. Частка Standard Oil у світовій торгівлі нафтою перевищувала 70%.

Пожертвування Рокфеллера за його життя перевищили $500 млн. З них близько $80 млн одержав Чиказький університет, не менше $100 млн — баптистська церква. Також Джон Рокфеллер створив і фінансував Нью-Йоркський інститут медичних досліджень, Раду по загальній освіті й Фонд Рокфеллера.