Історія компанії Peugeot

«Пежо» (Peugeot), є найбільшою французькою автомобільною компанією, що займається випуском спортивних, легкових, а також спеціальних автомобілів, двигунів, мотоциклів і велосипедів. В 1974 вони об’єдналися з Peugeot-Citroen (» Пежо-Сітроен») і створили один єдиний. У Парижі перебуває їхня штаб-квартира.
Колишня родина промисловців, що одержала популярність в 15 столітті дотепер займає керівні посади в житті цієї компанії. Усе почалося з компанії «Сімейна компанія «Брати й сини Пежо» Справа в тому, що в кінці 19 століття ця компанія поряд зі звичайними металевими виробами стала займатися випуском велосипедів і деталей для екіпажів.

В 1889 Леон Серполле був побудований для компанії перший паровий автомобіль, який був виготовлений настільки вдало, що навіть мав честь брати участь у гонці по маршруту Париж-Ліон. І глава Арман Пежо (Peugeot APeugeotrmand), що раніше дружив з Емілем Левассором, про кращий в автомобілебудуванні Франції познайомився завдяки ньому з Г. Даймлером. Після чого вони побудували свій перший автомобіль на бензиновому двигуні Даймлера в 1891. І нехай цей автомобіль не відрізнявся якоюсь особливою оригінальністю, саме цей випадок надихнув його на створення цілого ряду зовсім різнотипних автомобілів. І один із цих десяти автомобілів навіть брав участь у велосипедному пробігу Париж-Брест-Париж, завдяки чому залучив до себе загальну увагу. Завдяки цьому майбутній автомобілебудівник зрозумів, що головну комерційну роль у його підприємстві відіграють автомобільні перегони.

В 1892 Пежо одержав цікаве замовлення – і вони виготовили для алжирського бея витончений автомобіль, що має х-циліндровий двигун і кузов з литого срібла. Цю унікальну модель можна бачити, як прикрасу музею фірми. Цей автомобіль також брав участь у Парижі на гонці  Париж-Руан 22 липня 1894 року, де посів друге місце після парового поїзда «Де Діонбутон».

В 1895 році компанія змогла продати вже 72 автомобілі, а в 1899 – уже 300. «Пежо» на початку двадцятого сторіччя ставить перед собою мету виготовити дешевий легковий автомобіль, який з легкістю буде борознити дороги міст. Для цього вони запросили в компанію чудового інженера й дизайнера Є. Бугатті.

Alfa Romeo – як усе починалося

Ви хочете знати історію компанії Alfa Romeo?
Історія створення компанії бере свій початок у місті Неаполе. У цьому гарному містечку якийсь Олександр Даррак по національності француз вирішує разом з деякими італійськими інвесторами створити паризьке підприємство для того, щоб легально робити автомобілі, що до речі в нього чудово вийшло. І дане підприємство вони створили. Робили вони 2 типи моделей автомобілів. У першої був одноциліндровий двигун з потужність 8 і 10 к.с., ну а іншій зробили могутніший двигун, оснастивши його двоциліндровим мотором в 14 к. с. Філія була названа Societa Anonima Italiana Darracq або скорочено SAID – що переводилося як відкрита італійська компанія Даррака.

Потім в 1909 році один з інвесторів з іменем Ugo Stella був обраний головою SAID.Alfa Romeo
Але на жаль до кінця 1909 року продажі автомобілів стали різко падати, через що Ugo Stella вирішив створити нову компанію й назвав її A.L.F.A. (Anonima Lombarda Fabbrica Automobili). І створене виробництво автомобілів плавно перейшло в населений пункт Портелло, що перебував під Миланом.

І от у такий спосіб у Ломбардії з 1910 року був відкритий завод з виробництва автомобілів, що мали марку ALFA. Через першу світову війну виробництво довелося зупинити на строк близько трьох років. До серпня 1915 року компанією став управляти Нікола Ромео. Компанія стала випускати авіаційні двигуни, компресори й генератори, які мали основу автомобільні мотори компанії.

Після війни Ромео заробив пристойний прибуток, що дозволило йому інвестувати його далі у власне виробництво. Потім він придбав залізничні заводи в Сароно, Римі й Ніаполі. Усіх їх включили у власність компанії ALFA.

Спочатку не збирались навіть відновляти автомобільне виробництво, але потім усе таки вирішив дозбирати автомобілі з тих автозапчастин, що залишилися з минулих років. Трапилося це в 1919 році. По кількості це виходило близько 105 автомобілів. І в 1920 році після випуску моделі Torpedo 20/30 HP вирішили перемінити назву компанії. Так з’явилася Alfa Romeo. Потім Нікола Ромео їде в 1928 році не сподіваючись підняти збанкрутілу компанію. На щастя її потім урятував уряд. Завдяки чому ми зараз можемо насолоджуватися їздою на цих чудових автомобілях.

Генрі Форд

Генрі Форд (30 липня 1863 — 7 квітня 1947) — Американський інженер, промисловець, винахідник. Один із засновників автомобільної промисловості США, засновник “Форд мотор компані” (Ford Motor Company), організатор поточно-конвеєрного виробництва.

Генрі Форд народився 30 липня 1863 року в родині мічиганського фермера, емігранта з Ірландії. Батько був незадоволений ним, вважаючи ледарем, — син поводився як принц, випадково потрапивши на ферму. Все, що йому веліли, Генрі робив з небажанням. Він ненавидів курей і корів, терпіти не міг молока. «Уже в ранній юності я думав, що багато чого можна робити інакше — яким-небудь іншим способом». Наприклад, він, Генрі, щоранку повинен підніматися по крутих сходах, несучи цебра з водою. Навіщо робити це щодня, якщо можна всього-на-всього прокласти під землею два метри водопровідних труб?

Коли синові виповнилося дванадцять, батько подарував йому кишеньковий годинник. Той не стерпів — піддяг викруткою кришку, і його очам відкрилося щось чудесне. Частини механізму взаємодіяли між собою, одне коліща рухало інше, кожний гвинтик тут був важливий. Розібравши і зібравши годинник, хлопчик довго міркував. Що є світ, як не один великий механізм? Один рух породжується іншим, все має свої важелі. Щоб добитися успіху, треба тільки знати, на які важелі натискати. Генрі швидко навчився ремонтувати годинники і якийсь час навіть підробляв, об’їжджаючи околишні ферми й беручи в ремонт хронометри, що зупинилися. Другим потрясінням стала зустріч із локомобілем. Генрі з батьком верталися на возі з міста, коли їм зустрілася величезна самохідна машина. Обігнавши віз і злякавши коней, шипляче чудовисько промчалося повз. У цей момент Генрі віддав би пів життя, щоб бути там, у кабінці шофера.

Генрі ФордВ 15 років Форд залишив заняття в школі й вночі пішки, нікому нічого не сказавши, пішов у Детройт: він нізащо не стане фермером, як того бажає батько.

На заводі, куди він влаштувався, робили вагони для конки. Тут він довго не протримався. Форду досить було тільки доторкнутися до зламаного механізму, щоб зрозуміти, у чому несправність. Обдарованому новачкові стали заздрити інші робітники. Вони робили все, щоб вижити вискочку із заводу, і це їм вдалося – Форд був звільнений. Пізніше Генрі влаштувався на суднобудівний завод братів Флауер. А ночами він підробляв лагодженням годинників, щоб було чим платити за кімнату.

А Вільям Форд тим часом вирішив зробити останню спробу повернути сина до фермерської справи: запропонував 40 акрів землі з умовою, що той більше ніколи у своєму житті не вимовить слово «машина». Зненацька Генрі відповів згодою. Батько залишився задоволений, син теж. Легковірний Вільям і не підозрював, що син просто дурить його. Для Генрі цей випадок послужив уроком: прагнеш стати королем — будь готовий збрехати.

Незабаром Генрі Форд задумав одружитися. Клара Брайант була молодше його на три роки. Вони познайомилися на сільських танцях. Форд був блискучим танцюристом і вразив дівчину тим, що показав їй свої кишенькові годинники й заявив, що зробив їхній сам. Їх зв’язувало багато чого — також як і Генрі, Клара народилася в родині фермера, не гребувала ніякою роботою. Батьки дівчини — люди набожні й строгі, звичайно, не віддали б її за парубка без гроша за душею, без землі та будинку. Побудувавши нашвидку на своїй ділянці затишний будиночок, Генрі поселився в ньому з молодою дружиною. Через багато років автомобільний монарх скаже: «Моя дружина вірила в мій успіх ще міцніше, ніж я. Такою вона була завжди». Клара могла годинами слухати міркування чоловіка про ідею створення саморушного екіпажа. Протягом довгого сімейного життя вона завжди вміла зберігати елегантний баланс — цікавилася справами чоловіка, але ніколи не втручалася в них.
Час ішов. І одного разу Форд-старший виявив затишний будиночок молодят покинутим — Генрі із Кларою несподівано переїхали в Детройт, де Форд поступив працювати в електричну компанію інженером.

У листопаді 1893 року Клара подарувала Форду сина. Хлопчика назвали Едсел.
У тому ж році в сараї за двоквартирним будинком, де він жив із дружиною Кларою, Форд закінчив будівництво свого першого експериментального автомобіля. Винахідник пропрацював дві доби без відпочинку та сну і о другій годині ночі 4 червня прийшов повідомити свою дружину, що машина готова й він зараз збирається її випробувати. Названий «Квадрициклом», що й важить усього п’ятсот фунтів, автомобіль пересувався на чотирьох велосипедних шинах.

І в тому ж 1893 року Форд стає головним інженером Едісонівської компанії, що спеціалізувався на освітленні Детройта, а потім – в 1899 році – головним інженером Детройтської автомобільної компанії. Але через якийсь час там стали помічати, що Форд усі свої розумові і фізичні сили витрачає на бензиновий візок, а зовсім не на роботу в офісі. Генрі запропонували зайняти керівну посаду з умовою, що він кине свій винахід. Форд коливався. Доводи розуму були такі: родину треба утримувати, заощаджень немає — все пішло на будівлю візка. Клара, бачачи його коливання, сказала, що, як би Генрі не зробив, вона схвалить його рішення . Звільнившись, Форд прийнявся «продавати себе». Він шукав заможних компаньйонів, адже в самого Генрі грошей, як таких, не було, і у своєму новому підприємстві він відводив собі роль постачальника ідей. Але ідеї ці купувати ніхто не хотів. Зрештою, після того, як Генрі прокотив одного бізнесмена-детройтца на своєму візку зі скаженою швидкістю, він дав згоду попрацювати з винахідником. «Детройт Автомобайл Компані» проіснувала недовго. «На автомобілі не було попиту, як не буває його ні на один новий товар. Я покинув свій пост, вирішивши більше ніколи не займати залежного положення», — згадував Форд. І знову почалася «торгівля ідеями», пошук компаньйонів. Відмови сипалися на нього як з рогу достатку, з однієї контори його ледве не вивели силою. Нарешті, в 1903 році була зареєстрована «Форд Мотор Компані». Генрі став головним керуючим. Будучи сам механіком-самоучкою, Форд охоче наймав таких же самородків на завод: «Фахівці так розумні й досвідчені, що в точності знають, чому не можна зробити того-то й того-то, вони скрізь бачать межі й перешкоди. Якби я хотів знищити конкурентів, то надав би їм полчища фахівців». Автомобільний король так і не навчився за все своє життя читати креслення: інженери просто робили для боса дерев’яний макет і віддавали йому на розсуд.

В 1905 фінансові партнери Форда не погодилися з його наміром випускати дешеві автомобілі, тому що попитом користувалися дорогі моделі, власник основного пакета акцій Олександр Малколмсон продав свою частку Форду, після чого Генрі Форд став власником контрольного пакета і президентом компанії (він був президентом компанії в 1905 — 1919 і в 1943 — 1945).

Справжнім тріумфом Форда стало впровадження моделі “Т”, що означало зміну всіх орієнтирів у концепції автомобілебудування. Він створював її як скульптор, відтинаючи все зайве, створював не розкішну іграшку для обраних, а доступний за ціною товар для тисяч і тисяч “середніх американців”. Успіх перевершив всі очікування. За роки виробництва моделі “Т” було продано понад 15 млн. штук автомобілів, які легко завоювали споживчий ринок.

Масове виробництво зажадало стандартизації й уніфікації всіх технологічних процесів. “Терор машини” – так Форд характеризував впроваджену ним систему керування. Чітка система контролю та планування, конвеєрне виробництво, безперервні технологічні ланцюжки – усе це сприяло тому, що імперія Форда працювала в режимі автомата.

Форд першим установив на своїх підприємствах мінімальний рівень заробітної плати і 8-годинний робочий день. Однак, ідучи на поліпшення соціального стану працюючих, Форд віддавав перевагу робити це винятково за власною ініціативою. Тому надалі він завзято ігнорував тиск профспілок, що зрештою привело до затяжного конфлікту з ними в 1937-1941 рр. На його заводах було створена соціологічна служба з штатом 60 чоловік, що в той час було великим новаторством.

Форд був буквально помішаний на дієті та здоровому способі життя, захоплювався історією американської культури. Однак його суспільна діяльність, круїз миру під час першої світової війни, спроба стати сенатором – носила переважно скандальний характер.

Увірувавши у власну геніальність, Форд почав втрачати гнучкість і чуття новатора. В 30-і роки відбулися серйозні зміни в споживчому попиті, а Форд, відданий своїй колишній концепції, їх не врахував. У результаті провідні позиції в автомобілебудуванні довелося поступитися іншій великій компанії – “Дженерал моторз”.

У вересні 1945 року Форд передав керівництво компанією (до цього, що формально належала його єдиному синові Едселю) своєму онукові й тезці Генрі Форду 2 і відійшов від справ. Через 2 роки – 7 квітня 1947 року – у віці 83 років Форд помер.

Білл Гейтс

Білл Гейтс (Вільям Генрі Гейтс III) – видатний бізнесмен, комп’ютерний магнат, засновник і власник корпорації Microsoft. Він любить машини, моторні човни, гру в покер і бридж.
Він азартний у роботі до маніакальності, і пристрасть до змагання захоплює його більше грошей. Він ніколи не їв вдома, тому що не хотів гаяти час на готування їжі.

Білл Гейтс народився 28 жовтня 1955 року в Сіетлі, штат Вашингтон, США. Його прадід був мером, дід – віце-президентом національного банку, батько – відомим адвокатом.
У дитинстві Білл був болісно соромливий і нетовариський, його не цікавили ігри однолітків, що природно викликало занепокоєння батьків — кажуть, вони навіть водили його до фахівців. Досвідчений психолог, що перевіряв хлопчика, побачив за беззахисністю сильний характер і сказав його матері, що змінити сина вона не зможе. Єдиний вихід – пристосуватися їй самій.

В одинадцять років Гейтс жагуче бажав виграти поїздку в ресторан «Сіетл Спейс Нідл», яка була призом в організованому місцевим пастором конкурсі. Для цього треба було вивчити «Нагорну проповідь», яка містила в собі три глави Євангелія від Матфея. Згідно з біографами, Гейтс виклав проповідь бездоганно. Пізніше він скаже: «Я можу зробити все, до чого прикладу свій інтелект». За словами Эн Стефенс, вчительки із середньої школи, Гейтс одного разу дослівно відтворив трьохсторінковий монолог з п’єси Джеймса Фарбера, пробігши його очима один раз.

Незважаючи на унікальні здібності в математиці й логіці, Білл Гейтс не проявляв лідерських якостей, властивих його батькам. Вони й припустити не могли, що їх син стане справжньою “акулою” світового бізнесу.

Допитливий і тямущий, Білл нудьгував у звичайній початковій школі. Батьки зрозуміли, що здібностям їх сина відповідає тільки привілейована освіта, і перевели його в приватну школу Лейксайд.

Уже через рік Білл створив першу комп’ютерну програму. В 15 років він написав програму дляБілл Гейтс регулювання вуличного руху і заробив на цьому проекті 20000 доларів. А в 17 він одержав пропозицію на написання програмного пакета по розподілу енергії Боневільської греблі.

Слідуючи сімейній традиції, в 1973 році Білл Гейтс вступив у Гарвард вчитися на адвоката, але він був все ще такий же замкнений і нетовариський, що абсолютно не підходило для обраної професії. Він рідко відвідував студентські вечірки, за винятком тих, що проходили в його близького друга Стіва Балмера, який у майбутньому стане президентом Microsoft. Навчання йшло своїм ходом, але азарту він не почував. Він залишався помішаним на комп’ютерах «блідим юнаком з палаючим поглядом».

Старий приятель Пол Ален переконував його, що треба б відкрити власну фірму програмного забезпечення, але Білл не зважувався кинути навчання. Все змінилося, коли Ален на шляху до друга купив січневий номер журналу «Популярна електроніка» за 1975 рік. Там на обкладинці була картинка «Альтаіра-8800», першого комп’ютера для масового користування. З журналом у руках він увірвався до Білла: друзі зрозуміли, що їм представився шанс. Ринок домашніх комп’ютерів народжувався на очах, і напередодні прийдешнього буму терміново було потрібно програмне забезпечення для цих домашніх машин. Гейтс відразу подзвонив в MITS, компанію, що створила «Альтаір», і сказав, що в них з Полом є BASIC, мова програмування, яку можна використовувати на цьому комп’ютері. Вони блефували – у них у той момент не було нічого. MITS зацікавилася пропозицією, і Гейтсу з Аленом довелося в скаженому темпі працювати, створюючи програмний код і перевіряючи його на інших комп’ютерах.
Вони вперше доторкнулися до «Альтаїра» у день презентації свого BASIC. За всіма законами, блеф повинен був закінчитися невдачею. Але комп’ютер сприйняв програму як рідну, і MITS відразу захотіла купити права на неї. Саме в цей день, по переконанню Гейтса, з’явився ринок «софта», комп’ютерного програмного забезпечення. Народилася компанія Micro-Soft (дефіс вони забрали пізніше), куди Білл і Пол найняли на роботу своїх шкільних друзів.

Перші п’ять замовників Microsoft збанкротували, але хлопці не зневірялися і в 1979 році повернулися в Сіетл. У тому році Білл Гейтс був відрахований з університету за прогули та неуспішність, але цей факт не сильно засмутив горе-студента, оскільки йому поступила пропозиція від IBM створити операційну систему для першого у світі персонального комп’ютера.

Білл Гейтс придбав систему QDOS (Quick and Dirty Operating System) за $50.000, змінив назву на MS-DOS і продав ліцензію IBM. Виручені гроші дозволили Microsoft працювати протягом декількох років. Презентація нового комп’ютера IBM із програмним забезпеченням Microsoft створила справжню сенсацію на ринку. Багато компаній почали звертатися до Microsoft за ліцензією. Microsoft продовжував захоплювати світовий ринок, випустивши програми Microsoft Word і Microsoft Excel. Завдяки компанії Corbis, що входила в корпорацію Microsoft, Білл Гейтс одержав величезну фото-картотеку Бетмана та інших фотографів. Фотографії використовувалися для розсилання в електронному виді.

В 1986 році акції Microsoft уперше продавалися на біржі, і Білл Гейтс відразу став казковим багатієм. Гігабайти перетворилися в мільярди доларів. Навчаючись у Гарварді, він самовпевнено сказав одному професорові, що стане мільйонером у тридцять років. Насправді він став мільярдером – у тридцять один рік.

Наступного року Microsoft представила на ринку першу версію Windows, і вже в 1993 році загальний обсяг продаж Windows за місяць перевищив один мільйон. В 1995 році з’явилися Windows95, і за два тижні було продано сім мільйонів копій.

Програмне забезпечення Microsoft стало настільки широко використовуваним, що компанія потрапила в поле зору американського антимонопольного комітету, який кілька раз намагався ініціювати справу по примусовому дробленню монополії Білла Гейтса.

Білл Гейтс, сама багата людина у світі, був, мабуть, і самим завидним нареченим. Але в 1994 році він одружився на Мелінді Френч, менеджерові Microsoft, від якої в нього народилося троє дітей. Цікаво, що відповідно до заповіту Гейтса, кожний з його трьох дітей одержує тільки $10 млн., решта — у благодійний фонд.

Джон Рокфеллер

Джон Рокфеллер (1839-1937) — американський підприємець і мультимільйонер, людина, чиє ім’я стало символом заможності. Він був працьовитим, цілеспрямованим і набожним, за що партнери прозвали його «дияволом».

Дружини робітників лякали нимм дітей: “Не плач, а то тебе забере Рокфеллер”. Парадокс полягав у тому, що найбільш багата людина у світі пишалася своєю бездоганною мораллю.

Джон Дейвісон Рокфеллер народився 8 липня 1839 року в штаті Нью-Йорк. Його вихованням займалася в основному матір, затята баптистка. “Вона й священик із дитячих років вселяли мені, що треба працювати та заощаджувати”, — згадував потім Рокфеллер. Заняття “бізнесом” було частиною сімейного виховання. Ще в ранньому дитинстві Джон купував фунт цукерок, ділив його на маленькі купки і з націнкою розпродавав власним сестрам. У сім років він продавав вирощених ним індиків сусідам, а зароблені на цьому $50 позичив сусідові під 7% річних.

Джон Рокфеллер“Це був дуже тихий хлопчик, — через багато років згадував один з городян, — він завжди думав”. З боку Джон виглядав неуважним: здавалося, що дитина весь час б’ється над якоюсь нерозв’язною проблемою. Враження було оманним — хлопчик відрізнявся сильною пам’яттю, мертвою хваткою та непохитним спокоєм: граючи в шашки, він мучив партнерів, по півгодини думаючи над кожним ходом. Суворе, обтягнуте сухою шкірою лице Джона Девісона Рокфеллера і його позбавлені хлоп’ячого блиску очі по-справжньому лякали навколишніх.

Мало хто знав іншу, людську сторону його натури. Властиві людям почуття Джон Девісон Рокфеллер сховав у саму далеку кишеню і застебнув її на всі ґудзики. А тим часом він був чутливим хлопчиком: коли вмерла його сестра, Джон втік на задній двір, кинувся на землю і так пролежав цілий день. Та й коли подорослішав, Рокфеллер не став таким чудовиськом, яким його зображували: якось він запитав про однокласницю, яка йому колись подобалася (усього лише подобалася — він був високоморальним юнаком); довідавшись, що вона овдовіла й бідує, власник “Стандарт ойл” відразу призначив їй пенсію. Судити про те, який він був насправді, майже неможливо: всі думки, всі почуття, всі бажання Рокфеллер підкорив одній великій меті — обов’язково розбагатіти

Школу Рокфеллер так і не закінчив. В 16 років, маючи за плечима тримісячні курси бухгалтера, він почав шукати роботу в Клівленді, де тоді жила його родина. Через шість тижнів пошуків він влаштувався на місце помічника бухгалтера в торговельну компанію “Хьюітт і Таттл” (Hewitt and Tuttle). Спочатку йому платили $17 на місяць, а потім — $25. Одержуючи їх, Джон відчував почуття провини, знаходячи винагороду надмірно завищеною. Щоб не витрачати даремно ні цента, ощадливий Рокфеллер з першої зарплати купив маленьку бухгалтерську книгу, куди записував усі свої витрати, і дбайливо зберігав її все життя. Але ця була його перша й остання наймана робота. В 18 років Джон Рокфеллер став молодшим партнером комерсанта Моріса Кларка.

Стати на ноги новій компанії допомогла громадянська війна в США 1861-1865 років. Воюючі армії щедро платили за необхідні речі, і партнери поставляли їм борошно, свинину та сіль. До кінця війни в штаті Пенсільванія, недалеко від Клівленда, відкрили поклади нафти, і місто виявилося в центрі нафтової лихоманки. До 1864 року Кларк і Рокфеллер вже щосили займалися пенсільванською нафтою. Ще через рік Рокфеллер вирішив зосередитися тільки на нафтовому бізнесі, однак Кларк був проти. Тоді за $72 500 Джон викупив у партнера його частку і з головою поринув у нафту.

В 1870 році він створив «Стандард ойл». Разом із другом і партнером по бізнесу Генрі Флаглером він став збирати розрізнені нафтовидобувні й нафтопереробні підприємства в єдиний потужний нафтовий трест. Конкуренти не могли йому протистояти, Рокфеллер поставив їх перед вибором: об’єднання з ним, або руйнування. Якщо переконання не діяли, у хід ішли самі брудні методи. Наприклад, Standard Oil знижувала ціни на локальному ринку конкурента, змушуючи того працювати в збиток. Або ж Рокфеллер домагався припинення поставок нафти непокірливим переробникам. Для цього використовувалися підставні фірми, які в дійсності були частиною групи Standard Oil. Багато переробників навіть не догадувалися, що місцеві суперники, що тиснуть на них, насправді були частиною зростаючої імперії Рокфеллера.

Для успіху таких операцій вони трималися в найсуворішому секреті. Агенти Standard Oil обмінювалися з головною компанією зашифрованими депешами. Навіть відвідувачі керівництва Standard Oil не повинні були бачити один одного. Компанія використовувала розгалужену систему промислового шпигунства для збору відомостей про конкурентів і стан ринку. У картотеці Standard Oil були відомості практично про кожного покупця нафти в країні, про використання кожного бареля, проданого незалежними дилерами, і навіть дані про те, де купує гас кожний бакалійник від острова Мен до Каліфорнії.

До 1879 року “загарбницька війна” була фактично кінчена. Standard Oil контролювала 90% нафтопереробних потужностей у США. Сам Рокфеллер зустрів цю перемогу безпристрасно — як очевидну неминучість.

В 1890 році був прийнятий антитрестовий Закон Шермана, спрямований на боротьбу з монополіями. До 1911 року Рокфеллеру і його партнерам вдавалося обходити цей закон, однак потім «Стандард ойл» була розділена на тридцять чотири компанії (практично всі сьогоднішні великі американські нафтовидобувні компанії ведуть відлік своєї історії від «Стандард ойл»).

Рокфеллер був одружений на Лоре Селестіні Спелман, з якою познайомився, ще будучи студентом. Набожна, як і її чоловік, учителька Лора Спелман разом з тим мала практичний склад розуму. Рокфеллер якось помітив: «Без її порад я б так і залишився бідняком».
Біографи пишуть, що Рокфеллер щосили привчав дітей до праці, скромності та невибагливості. Джон створив вдома своєрідний макет ринкової економіки: він призначив дочку Лауру “директором” і велів дітям вести докладні бухгалтерські книги. Кожна дитина одержувала кілька центів за вбиту муху, за заточення олівця, за годину занять музикою, за день утримання від цукерок. У кожного з дітей була своя грядка в городі, де праця по збиранню бур’янів також мала свою ціну. Зате за запізнення до сніданку маленьких Рокфеллерів штрафували.

В 1917 році особистий стан Джона Дейвісона Рокфеллера оцінювалося в суму від $900 млн до $1 млрд, що становило 2,5% від тодішнього ВВП Сполучених Штатів. У сучасному еквіваленті Рокфеллер володів приблизно $150 млрд. Дотепер він залишається найбагатшою людиною у світі. До кінця життя Рокфеллер крім часток у кожній з 32 “дочок” Standard Oil володів 16 залізничними й шістьма сталеливарними компаніями, дев’ятьма банками, шістьма пароплавствами, дев’ятьма ріелторскими фірмами та трьома апельсиновими садами. Володіння Standard Oil в 1903 році охоплювали близько 400 підприємств, 90 тис. миль трубопроводів, 10 тис. залізничних цистерн, 60 океанських танкерів, 150 річкових пароплавів. Компанія транспортувала й переробляла більш 80% нафти, що добувалася в США. Частка Standard Oil у світовій торгівлі нафтою перевищувала 70%.

Пожертвування Рокфеллера за його життя перевищили $500 млн. З них близько $80 млн одержав Чиказький університет, не менше $100 млн — баптистська церква. Також Джон Рокфеллер створив і фінансував Нью-Йоркський інститут медичних досліджень, Раду по загальній освіті й Фонд Рокфеллера.

Історія успіху компанії Dell Computer

Історія компанії Dell Computer незважаючи на те, що компанія Dell відома менше, ніж Microsoft, серед виробників комп’ютерної техніки вона займає таке ж місце, як Microsoft серед виробників операційних систем. В 1984 році, коли з’явилася Dell Computer, її капітал становив $1000. Через 20 років він нараховував десятки мільярдів доларів. Як удалося Майклу Дэллу, батькові-засновникові компанії, добитися такого успіху? Про це розповідають у багатьох бізнес-школах світу.

В 1965 році в місті Х’юстон (Техас) у звичайній американській родині Делів з’явився на світ хлопчик, якого назвали Майклом. Батьки його були людьми досить забезпеченими (мати – дантист, батько – біржовий маклер), але іграшками сина особливо не балували, і хлопцеві доводилося добувати собі засоби на розваги самому. В 12 років Майкл уподобав заняття філателією й став брати активну участь в обміні й торгівлі марками на спеціалізованих аукціонах. Він швидко зміркував, що марки можуть принести непогані гроші, якщо добре розбиратися в перевагах філателістів і вміти вигідно купити й продати товар. Але всі ці операції проходили через чужі руки власників аукціонів, а Майклу хотілося мати безпосередній зв’язок з покупцями. І в 1977 році він заснував свій власний філателістський аукціон Дела, розрекламувавши його в пресі й запросивши в помічники друзів. У такий спосіб 12-літній парубійко заробив $2000.

В 16 років Майкл влаштувався на літню роботу розповсюджувачем передплати на газету Houston Post. У редакції йому дали список людей, наданий телефонною компанією, – юний Дел повинен був обдзвонювати їх, рекламуючи видання. Його респонденти ділилися на дві категорії: люди, які із задоволенням підписувалися на газету, і яким це не було потрібно. Дуже скоро Майкл помітив, що до числа перших в основному належали молодята, і новосели,що приїхали здалеку. Зміркувавши, що набагато простіше працювати саме із цією категорією, Майкл найняв декількох своїх шкільних приятелів, щоб вони знаходили йому таких людей. Також він домовився з юристом, щоб той постачав його телефонами клієнтів, що звернулися до нього із приводу одруження. Після цього рівень продажів помітно зріс, і під кінець року Майклу вдалося заробити 18 тисяч доларів – більше, ніж заробив його шкільний учитель. Ці гроші пішли на купівлю власного автомобіля.

Коли прийшов час надходити в інститут, Майкл переїхав в Остин і успішно склав іспити в Техаський університет. Своєю спеціальністю він вибрав біологію, але навчання цікавило його набагато менше, ніж перспектива робити бізнес. Саме в цей час у США почався бум персональних комп’ютерів, і Майкл не залишився осторонь. У нього вже був свій Apple II, який він в 15 років модифікував. Тоді він це зробив просто для задоволення, щоб перевірити свої сили. Але тепер вирішив зайнятися цим всерйоз і до кінця навчального року заснував компанію Pc’s Limited. Одержавши ліцензію, Майкл став торгувати персоналками, які власноручно допрацьовував і апгрейдив. Уже тоді він заявив, що збирається суперничати з IBM, хоча до справжнього успіху ще було далеко.

Вивчаючи комп’ютерний ринок, Майкл Дел помітив, що комп’ютер попадає від виробника до покупця через довгу низку посередників. Звичайно, це позначалося на ціні персоналки. Вартість деталей на виробництві могла бути $700, а в магазини комп’ютер надходив за ціною $3000. Майкл уважав, що такий підхід неправильний, що працювати потрібно прямо з кінцевим покупцем, без посередницьких послуг. Це дозволяло б заощадити на перевезеннях і зберіганні, у результаті яких техніка часто ламалася або псувалася, а також на оплаті послуг людей, без яких можна обійтися.

В 1984 році «гаражна» компанія Pc’s Limited одержала нову горду назву: Dell Computer. $1000, що були на руках у 19-літнього Майкла Дела, витратив на купівлю комп’ютерних запчастин, використовуючи страрі моделі PC, які модифікував і продавав їх по більш високій ціні.

Схема продажів Dell Computers ґрунтувалася на простій, як усе геніальне, ідеї – продавати комп’ютери не через посередників, а прямо. У результаті досягалося не тільки перевага в ціні за рахунок відсутності комісії посередників. Перебуваючи в прямому контакті з покупцем, Dell одержував миттєвий зворотний зв’язок про його незадоволені потреби й результатах тестового маркетингу своїх нових продуктів. Партнерство з покупцем і прямий контакт із ним дали Dell можливість реагувати на зміни ринку й створювати підвищену споживчу цінність швидше конкурентів, у результаті чого продажі й прибутки фірми росли в кілька раз швидше, ніж по галузі в середньому.

Клієнти знаходили його через оголошення в журналах, і зв’язок завжди проходив по телефону. Навряд чи на покупців справив би позитивне враження вигляд «офісу» – кімнати в гуртожитку, захаращеної комплектуючими і паперами.

 

Підхід, який вибрав Майкл, виявився дуже вдалим. Уже в перші місяці роботи йому вдалося заробити на продажах 180 тисяч доларів. Бізнес повністю охопив усі думки хлопця, що не найкращим чином позначалося на навчанні. Зрештою настала необхідність зробити вибір – або університет, або компанія. Дел без сумнівів вибрав друге. Тільки через два роки, коли батьки Майкла побачили, наскільки успішним став їхній син, вони схвалили його вибір.

Бізнес Майкла Дела тримався на принципі «усе для клієнта». Коли в покупця ламався комп’ютер, йому потрібно було тільки подзвонити, і співробітник Dell Computer приходив буквально в той же день і усував несправність на місці. У той час як техніку, куплену в інших компаніях, звичайно доводилося доставляти в офіс самотужки. Основну масу клієнтів у перші роки становили комп’ютерні ентузіасти й просунуті юзеры. Коли компанія розширилася й стала відомою, на неї звернули увагу корпоративні користувачі. Молода фірма надавала більш вигідні умови в порівнянні з тією ж IBM, і якість її послуг не викликала дорікань.

У середині 1985 року Dell Computer уже володіла мультимільйонним капіталом і приступила до створення власних моделей PC. Першим став комп’ютер Turbo із процесором 8085, що працює на частоті 8 Мгц. За ним пішли інші, а в 1989 році компанія представила свій перший ноутбук.

На протязі 80-х років тепер уже Dell Computer Corporation працювала винятково на території США. В 1990 році вперше в історії компанії з’явилася європейська філія в місті Лимерик, Ірландія. Передбачалося, що він буде постачати продукцією Dell європейців, африканців і жителів CCCР. Це було значною подією для компанії, тому що саме із цього офісу почалося завоювання комп’ютерами Dell усього світу. Через два роки після її виходу за кордон відомий топ Fortunes 500 включив Dell Computer Corporation у список найбільших компаній світу. Але не все було гладко. Керівництво компанії постійно експериментувало, впроваджуючи нові технології й способи поширення, і не завжди вони були вдалими. В 1991 році Майкл спробував продавати продукцію своєї компанії через комп’ютерні клуби й магазини, і витівка ця провалилася. Також Dell Computer розросталася швидше, ніж планувалося. А чим більше компанія, тим більше проблем. Основною проблемою Dell була нестача готівки, адже всі гроші пускалися в оберт. Коли стало зрозуміло, що якщо цим не зайнятися всерйоз, то можна поставити під удар майбутнє компанії, Майкл Дел запросив на роботу кращих менеджерів країни. Деяких довелося переманити з більших корпорацій (Sun, Motorola), пообіцявши більш вигідні умови. Тому Мередит – провідний спеціаліст по продажах – проаналізував стан справ в Dell і зробив висновок, що потрібно припинити роздрібний продаж. До цього часу Dell уже працювала з великими дистриб’юторами, але по старинці продавала техніку й у роздріб. Через це виникав конфлікт інтересів – продукцію Dell часто притримували на складах. Після того як компанія повністю перейшла на оптові продажі, її фінансовий стан покращився, і Dell Computer Corporation могла розвиватися далі.

В інтерв’ю журналу Success Майкл сказав: «Коли компанія росте занадто швидко, потрібно бути обережним надалі розвитку, тому що якщо ти прагнеш усе й відразу, ти не зможеш повністю контролювати компанію й аналізувати наявну інфраструктуру. І тому не зможеш бути успішним».

З появою інтернету Dell Computer стала однією з перших використовувати його для поширення своєї продукції. З 1996 року будь-який бажаючий міг замовити комп’ютер Dell прямо на сайті компанії www.dell.com. Там же здійснювалася підтримка користувачів, давалися відповіді на питання, що часто задаються, приводилися характеристики пропонованих комп’ютерів. Покупцеві потрібно було тільки визначити конфігурацію, оплатити по кредитці товар і чекати, поки його доставлять додому. Обсяг продажів через інтернет практично відразу досягнув мільйона доларів у тиждень, а через чотири роки цей показник склав 50 мільйонів доларів у день, що перевищило 50% від загального оберту. Також у рамках Dell Computer було сформовано кілька відділів, кожний з яких орієнтувався на свого клієнта: домашніх користувачів, корпоративних, малий бізнес, уряд, освітні й медичні установи.

Коли Майкл створював свою нову бізнес-модель – «пряму модель,» – майже всі йому говорили, що вона не буде працювати. Але вона спрацювала й дала незвичайно високі результати.

В 1999 р. Dell Computers вийшла на перше місце в США із продажу комп’ютерів. Коли 22-літній Майкл відкривав дочірню фірму в Англії в 1987 р. для завоювання Європейського ринку, експерти на презентації говорили, що пряма модель можливо й працює зі США, але в більш традиційній Європі вона точно працювати не буде. Але нова модель знову спрацювала, швидко зробивши Dell лідером європейських продажів комп’ютерів. Коли 29-літній Майкл відкривав свій азіатський офіс у Японії в 1994 р., місцеві експерти говорили, що можливо пряма модель і працює на Заході, але на Сході – інша культура, і пряма модель отут не приживеться. І знову експерти й критики помилилися. Азіатський офіс Dell став самим швидкозростаючим у компанії.

ДО 2000 року Dell Computer стала номером один серед міжнародних постачальників комп’ютерної техніки, а також провідним американським виробником. Займаючи 9% усього комп’ютерного ринку, компанія випереджала такі бренди, як Hewlett-Packard, IBM і Compaq. Паралельно з розробкою нових ноутбуків ( найбільш відомі серії — Latitude і Inspiron) і серверів (Poweredge, Precision, Powervault) Dell Inc., як стала називатися компанія, почала освоювати альтернативні ринки. Загальний оберт компанії до кінця цього року становив 35 мільярдів доларів.

Зараз Dell Inc. — це величезний концерн, який випускає PC, ноутбуки, мережні комплектуючі, потужні робочі станції, принтери, системи зберігання інформації, сервери, КПК, mp 3-плеєри, плазмові монітори й безліч іншої продукції. Також у рамках Dell організовані курси для It-Професіоналів і менеджерів, де викладають кращі фахівці в цій області. Як і багато років тому, Майкл Дэлл продовжує використовувати свою модель: від виробника прямо до покупця, минаючи посередників.

Майкл виконав свою обіцянку – він не тільки суперничає з IBM, йому вдалося перевершити її. Inc. Magazine назвав його «Підприємцем року», PC Magazine – «Людиною року», подібні звання йому вручали й багато інших авторитетних видань. Наприкінці 90-х він був серед Top 25 менеджерів світу. Майкл також входить у десятку самих багатих людей на планеті. Непогано для хлопця без вищої освіти, що починав з нуля. В 1999 році він написав книгу «Особисто від Дела: стратегії, які зробили революцію в промисловості», і вона відразу стала бестселером.

Зупинятися на досягнутому Майкл не збирається й обіцяє до кінця 2005 року підняти рівень продажів до 50 мільярдів у рік.

В 2004 році Майкл Дел оголосив, що залишає пост президента компанії, призначивши на це місце Кевина Роллинса, який з 1996 року займав в Dell керівний пост і допомагав впроваджувати ефективні стратегії продажів. Сам Майкл продовжує брати активну участь у справах компанії, будучи главою правління.

Dell Inc. на даний момент є найбільшим виробником комп’ютерної техніки у світі й найбільшим міжнародним постачальником PC.

Три віхи стрімкого зльоту студента-першокурсника

У віці 19-ти років, будучи студентом-першокурсником, Майкл Дел засновує Dell Computer Corporation

У віці 26-ти років Майкл Дел стає наймолодшим в історії США керівником компанії, що входить в Fortune 500

У віці 40 років з особистим капіталом в 18 млрд. дол. Майкл Дел займає 4-ю позицію в списку самих багатих людей США.